[20-09-2018 18:37:45] E_WARNING (2): file_get_contents(http://blog.yurincom.com/main): failed to open stream: HTTP request failed! HTTP/1.1 404 Not Found in file /home/yurincom/public_html/sme5.1/src/packages/publications/classes/web/controls/publicationcontrol.php at line 193
ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТ ЯК ДОКАЗ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ - Аналітична юриспруденція - Юридична практика - Видавництво Юрінком-Інтер

ЕЛЕКТРОННИЙ ДОКУМЕНТ ЯК ДОКАЗ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Ще в 1869 році один з американських судів у рішенні у справі Howley v. Whipple висловився наступним чином щодо правових аспектів використання телеграфу, який на той час фактично був революційним досягненням технічного прогресу та який, безумовно, не був передбачений жодним процесуальним законом того часу, «немає фактичної різниці в тому, чи пише оператор оферту чи акцепт сталевим пером довжиною в дюйм, чи його перо – це мідний провід довжиною декілька тисяч миль». У подальшому вищезазначені висновки були поширені та застосовані іншими американськими судами в подібних справах щодо використання в комерційному обігу більш пізніх досягнень технічного прогресу ХХ століття – телексу і факсу.

Розвиток інформаційних технологій

Цей факт є яскравим прикладом того, як суд ще в ХХ столітті намагався йти в ногу з часом та визнавати й використовувати в своїй діяльності очевидні досягнення технічного прогресу, використовуючи свою правосвідомість та розуміючи, що право є набагато глибиннішим поняттям, ніж закон чи підзаконний нормативно-правовий акт, а відсутність чи недостатнє регулювання того аби іншого аспекту правовідносин, які фактично склалися та існують, надає суду можливість виконувати свою надзвичайну суспільну місію – «творити» право, а не лише його застосовувати.

Чи допустимий такий суддівський активізм у сучасних умовах? Сьогодення вимагає від нас пам’ятати, що все, що відбувається навколо, відбувається фактично вже в середині ХХІ століття з його надзвичайними досягненнями, які перетворили світ на «електронний» та створили новий формат суспільних відносин – інформаційне суспільство. Тим паче, що питання про застосування електронних документів як у комерційному обігу, так і в судочинстві значною мірою врегулювано в Україні.

Надзвичайний розвиток інформаційних технологій протягом другої половини ХХ століття та ще більш стрімкий їх розвиток на початку ХХІ століття призвів до того, що фактично в кожній сфері суспільного життя інформаційні технології відіграють надзвичайно важливу роль та є невід’ємною частиною й запорукою подальшого розвитку суспільства. Електронний документообіг став майже стандартним елементом правовідносин у податковій, митній, банківській, регуляторній сферах – саме тих сферах, правовідносини в яких так чи інакше в результаті переходять у формат адміністративного судочинства.

Нині вже важко знайти сучасну людину, яка б не мала своєї електронної пошти, котра безумовно використовується для обміну інформацією, підтвердження домовленостей, фактів тощо. Все вищезазначене лише підтверджує те, що інформаційні відносини розвиваються надзвичайно динамічно майже у всіх сферах і система судочинства має відповідати вимогам часу.

Але наскільки готова судова система сьогодні запропонувати учасникам правовідносин відповідні процесуальні можливості та інструменти для активного використання тих звичних способів комунікації та фіксації юридичних фактів, які використовуються у щоденному житті поза судовим процесом? Судочинство зокрема, як і суспільство загалом, відчуває на собі вплив інформаційних технологій та поступово впроваджує в реальне життя сучасні досягнення інформаційного суспільства. Сьогодні, наприклад, вже активно обговорюється можливість запровадження електронного подання позовних заяв та інших документів, які можуть бути необхідними в судовому процесі, а в деяких модельних судах такі новели вже використовуються на практиці (наприклад Харківський окружний та апелаційний адміністративні суди).

Вплив технічного процесу

Водночас слід відзначити, що доволі консервативна традиційна система судочинства не завжди «встигає» за динамічним розвитком інформаційного суспільства й не пропонує учасникам суспільних відносин відповідних чітких та зрозумілих процесуальних інструментів, які б, з одного боку, надавали можливість учасникам судочинства повноцінно використовувати для захисту своїх прав та інтересів ті досягнення інформаційних технологій, які вони вже використовують в інших сферах суспільного життя, а з іншого боку,  реально впливали на підвищення якості, ефективності та динамічності судочинства в сучасних умовах.

Заради точності надання інформації та розкриття історичного аспекту запропонованої до дослідження проблеми, слід зазначити, що вже наприкінці 70-х років минулого століття питання можливості використання електронних документів набувало практичного процесуального значення. У 1979 році Державним арбітражем СРСР були надані вказівки стосовно використання в процесі документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Згідно з п. 9 вказівок Державного арбітражу СРСР дані, які містяться на технічному носії (перфоленті, перфокарті, магнітній стрічці, магнітному диску тощо) можуть бути використані як докази у справі лише у випадках, коли вони перетворені в форму, придатну для звичайного відтворення та зберігання в справі.

Із погляду сьогодення висновок Державного арбітражу СРСР стосовно необхідності обов’язкового перетворення електронної інформації в більш звичну матеріальну форму виглядає доволі спірним та певним чином застарілим. Але з точки зору 1979 року це вже було серйозним системним підходом Державного арбітражу СРСР до питання про використання нової нетрадиційної форми документів та значним досягненням і визнанням того факту, що в процесуальних правовідносинах фактично з’явилася нова форма документів, яку треба визнавати та використовувати.

Законодавчі передумови

Первинне юридичне закріплення електронного документа як форми документа, яка має реальне юридичне значення, було здійснено в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року, законах України «Про електронні документи і електронний документообіг» від 22 травня 2003 року та «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 року. Саме ці закони створили реальну правову основу для подальшого поширення електронної форми документів у різних сферах суспільного життя, в тому числі в судочинстві.

Варто зазначити, що розробники Кодексу адміністративного судочинства України заклали передумови для повноцінного використання електронних документів в адміністративному судочинстві. Як у первинному тексті КАСУ, так і у подальших його редакціях, спостерігається очевидна тенденція до створення належних процесуальних можливостей для використання різного роду «електронних» інструментів. Так, у Кодексі адміністративного судочинства України передбачена можливість здійснення судового виклику чи судового повідомлення електронною поштою (статті 33 та 38), електронні документи прирівняно до письмових доказів (стаття 79), зазначення електронної адреси сторін є елементом загальних вимог до позовної заяви (стаття 106) тощо. Зазначені процесуальні норми безумовно сприяють подальшій «електронізації» судочинства й підвищення його ефективності та динамічності.

Водночас слід також визнати, що самого факту закріплення вищевказаних  положень у Кодексі адміністративного судочинства України недостатньо для повноцінного використання електронної форми документів при здійсненні адміністративного судочинства. У частині 1 статті 70 КАСУ [7]  визначено, що належними  є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. А в статті 79 Кодексу закріплено, що письмовими  доказами є документи (в тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять у собі відомості про обставини,  які мають значення для справи.  У той же час, статтею 80 КАСУ визначено, що речовими  доказами є  також  магнітні,  електронні  та  інші  носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Носій інформації

У статті 1 Закону України «Про інформацію» вказано, що документ – матеріальний носій, який містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання в часі та просторі.

На думку автора, «матеріальність» документа як носія інформації на сьогодні вже не має настільки великого значення, оскільки матеріальна (фізична) форма документа виконує свою певну роль, але ця роль є безумовно вторинною в порівнянні із первинним значенням самої інформації. Звідси виникає запитання, для чого необхідний документ і в якій із представлених нині форм він є допустимий як  доказ у судовому процесі? Відповідаючи на це запитання з точки зору сьогодення, можна стверджувати, що кожна форма документа (письмова, електронна тощо) як носія інформації є та має бути прийнятною як доказ у ході судового розгляду справи. Водночас документ є лише або не більше ніж носієм інформації.

Документ має щоразу виконувати певні функції й повинен бути наділений певними ознаками, які з ним пов’язані, але на підставі  дефініції щодо його поділу на електронний та інші документи це може видатися зайвим. Дефініція в сучасних умовах має бути універсальною, технологічно нейтральною, незалежною від матеріальних (фізичних) ознак та носіїв, на яких зберігається інформація. Таким чином форма (візуалізація документу) не обов’язково матиме вигляд аркуша паперу, який складається зі знаків і мовних понять. Особливої актуальності це питання набуває з огляду на зазначені вже норми статей 79 та 80 Кодексу адміністративного судочинства України.

У минулому практично єдиним способом фіксування та збереження інформації були документи. У сучасних умовах доступ до інформації дедалі частіше відбувається через мережу Інтернет на відстані, без «завантаження» й запису цієї ж інформації на власний комп’ютер чи інший носій. Інформація залишається на сервері того, хто надає доступ до інформації. Важливою є можливість практично кожної хвилини доступу до інформації, її незмінність та можливість щоразу перевірити її.  Тим паче, що дуже часто ця інформація є більш актуальною, порівняно з її відповідником, записаним у традиційному документі. Яскравим прикладом цього є  Єдиний державний реєстр судових рішень (www.court.reyestr.gov.ua).

Керуючись нормами спеціального законодавства

Для цілей даної статті особливу цінність становить аналіз Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» . Так, у вказаному Законі електронний документ визначено  як документ,   інформація   в  якому зафіксована у вигляді  електронних  даних,  включаючи  обов'язкові реквізити документа.  Вказаним Законом визначено і фундаментальний принцип, згідно з яким юридична сила електронного документа не може бути  заперечена виключно через те, що він має електронну форму.  Крім того, допустимість електронного   документа   як   доказу  не  може заперечуватися виключно на підставі того,  що він  має  електронну форму. Електронний документ   може   бути   створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму.

Відмова у вищевказаному Законі від терміна «матеріальний носій» (на відміну від визначення, представленого в Законі України «Про інформацію») мала на меті сприяння визнання документом інформації незалежно від носія, на якому вона міститься. Більш конкретно з досліджуваного питання висловився А. С. Кобліков: «У документах як доказах, – пише він, – важливий їх зміст, і не має суттєвого значення матеріал, на якому вони виготовлені, зовнішній вигляд …».

Утім слід констатувати, що на сьогодні, незважаючи на наявність Закону України «Про електронні документи і електронний документообіг» та окремих спеціальних норм Кодексу адміністративного судочинства України, ще не сформовано повноцінного правового режиму використання електронних документів як доказів в адміністративному судочинстві. Водночас недостатня чіткість правового регулювання не є підставою для того, щоб не використовувати електронні документи при здійсненні судочинства. Звертаємо увагу на те, що для забезпечення права особи, яка бере участь у справі, на належне ознайомлення з матеріалами справи, суд, керуючись нормами спеціального законодавства, може запропонувати стороні, яка подає електронний документ як доказ, надати його візуальну копію на  папері, засвідчену відповідно до вимог  постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 680 «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу».

 Резюмуючи вищевикладене, необхідно звернути увагу на важливу суспільну місію суду – не просто застосовувати право, а у випадку необхідності – «творити» право.

Наталія БЛАЖІВСЬКА,

суддя Вищого адміністративного суду України


Аналітична юриспруденція