Підвідомчість корпоративних спорів

Увага законодавця до корпоративних відносин останнім часом зростає. На жаль, викликано це не системним реформуванням цих відносин, потреба в якому назріла вже давно, а намаганням терміново зламати найбільш типові схеми в роботі сучасних рейдерів.

Одним із таких екстрених заходів стало прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. (далі - Закон про визначення підсудності).

Головним у цьому Законі є два моменти: 

  1. Корпоративні спори віднесено до юрисдикції (підвідомчості) господарських судів; 
  2. Запроваджено виключну підсудність таких справ за місцем знаходження юридичної особи.

Однак практичне застосування Закону про визначення підсудності викликає багато запитань, на які не завжди вдається знайти однозначні відповіді. Неправильне розуміння сутності та складу корпоративних відносин суддями часто призводить до помилок, що, в кінцевому рахунку, порушує права учасників спору.

В силу того, що цей Закон є новим, будь-які дослідження підвідомчості, підсудності та особливостей судового розгляду цих справ відсутні. Окремих процесуальних аспектів автор торкався в роботі «Корпоративне право. Коментар законодавства та судової практики», але вона видана видавництвом «Істина» у 2005 р. і Закону про визначення підсудності, звісно, не враховує.

Розуміючи, що спеціальної літератури дуже мало, а проблема розгляду корпоративних спорів є надзвичайно актуальною, автор пропонує колегам власні міркування щодо підвідомчості зазначених справ в умовах сучасного законодавства.

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності останніх, крім трудових спорів.

Ключовим у вказаній нормі є те, що вона стосується справ, які виникають з корпоративних відносин. Донедавна це поняття в законодавстві було відсутнє і зустрічалося лише в юридичній літературі. Однак цим же Законом про визначення підсудності були внесені зміни до ст. 167 Господарського кодексу України (надалі - ГК), в яких, зокрема, дається легальне поняття корпоративних відносин як відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Отже, для з’ясування сутності корпоративних відносин треба звернутися до аналізу поняття корпоративних прав.

Поняття корпоративних прав

У ст. 167 ГК зазначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Визначення корпоративних прав наведено також і в п. 1.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. (з наступними змінами і доповненнями): корпоративні права - право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Обидва поняття близькі за змістом, але в цивільному обороті, на нашу думку, слід керуватися поняттям, наведеним у ГК, оскільки воно є загальним. Серед іншого, різниця між даними поняттями полягає, зокрема, у тому, що Закон «Про оподаткування прибутку...» пояснює корпоративні права як право власності на статутний капітал або його частку, а ГК - як права особи, частка якої визначена у статутному капіталі. Тобто конструкція права власності до корпоративних прав уже не застосовується.

Цивільний кодекс України (далі - ЦК) не застосовує поняття «корпоративні права». Натомість використовує поняття «право участі у товаристві» і «частка в статутному капіталі».

Відповідно до ст. 100 ЦК право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Як бачимо, закон дає лише загальну характеристику цього права як особистого немайнового, але не розкриває його змісту, як це зроблено у ст. 167 ГК.

Поняття особистого немайнового права наведено у ст. 269 ЦК. Істотними його ознаками є відсутність економічного змісту, неможливість втрати цих прав через відмову або позбавлення, довічність володіння, невідчужуваність. Видається, що жодна з цих ознак особистого немайнового права для права участі не характерна. По-перше, право участі у підприємницькому товаристві «породжує» право на одержання частини прибутку, а тому воно має економічний (майновий) зміст. По-друге, у другій та третій частинах ст. 100 ЦК йдеться про вихід і виключення учасника з товариства. А що це як не відмова (коли йдеться про вихід) або позбавлення права (коли йдеться про виключення)?

Колеги відзначали, що право участі як самостійна категорія, відмінна від корпоративних прав, має сенс лише щодо непідприємницьких товариств. Право участі у політичній партії або громадській організації - це особисті права і, мабуть, саме вони малися на увазі розробниками ст. 100 ЦК.

Разом з тим, слід відзначити, що набуття права власності на частку в статутному капіталі товариства не завжди приводить до набуття корпоративних прав у повному обсязі. Наприклад, якщо учасники товариства відмовляють спадкоємцеві померлого учасника у прийнятті до товариства або якщо спадкоємець відмовиться вступити до товариства, то йому виділяється вартість частини майна товариства, пропорційна розміру частки (ст. 147 ЦК, ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.). У такому випадку спадкоємець набуває права власності на частку в статутному капіталі внаслідок її успадкування, але не набуває права участі в товаристві.

Зазначена ситуація відповідає принципу добровільності участі в товаристві, оскільки у разі спадкування корпоративних прав у повному обсязі (тобто і права участі) спадкоємець ставав би учасником товариства поза власною волею.

Таким чином, за цивільним законодавством, корпоративні права складаються з двох самостійних прав:
1) права на частку в статутному капіталі товариства (майнове право);
2) права участі в товаристві (особисте право).

Набуття кожного з цих прав можливе одночасно. Наприклад, коли особа купує частку в статутному капіталі, а загальні збори приймають її до товариства. Але ці права можуть набуватися й окремо та з різних підстав. Право на частку набувається внаслідок участі особи у формуванні статутного капіталу, придбання частки на підставі цивільних правочинів або спадкування. У свою чергу, право участі в товаристві виникає внаслідок відповідного особистого волевиявлення та прийняття особи до товариства. Виникнення права участі можливе до набуття права на частку в статутному капіталі. Такі права мають, наприклад, учасники ще не зареєстрованого товариства, які лише домовилися про його створення та умови формування статутного капіталу.

Те саме можна сказати і про припинення цих прав. Так, у разі виходу або виключення учасника з товариства його право участі припиняється, але право власності на частку в статутному капіталі товариства перетворюється у право на одержання вартості частини майна товариства пропорційно розміру частки в його статутному капіталі.

За змістом ст. 167 ГК можна виділити такі ознаки корпоративних прав:

1) суб’єктом (носієм) цих прав є особа, котра має частку в статутному фонді (майні) господарської організації. Поняття корпоративного права пов’язано з часткою в статутному капіталі. Одне неможливе без іншого. Частка в капіталі і корпоративні права співвідносяться між собою як причина і наслідок. Первинною є частка в статутному капіталі юридичної особи. Її розмір визначає обсяг належних особі корпоративних прав;

2) складний зміст корпоративних прав, з яких випливають кілька можливостей особи, передбачених законом та установчими документами.

Як бачимо, законодавець обмежує поняття корпоративних прав, пов’язуючи їх з юридичними особами, в яких учасники мають частку в статутному капіталі або частку в майні господарської організації. За межами даного поняття опиняється широкий спектр юридичних осіб, учасники яких не мають часток у капіталі або в майні. Це більшість непідприємницьких товариств, усі установи. Але між цими юридичними особами та їх учасниками (засновниками) теж існують правовідносини. Якщо вони не корпоративні, то які? Вважаємо, правова сутність відносин, що розглядаються, не залежить від того, чи має учасник частку в статутному капіталі (майні) організації. Від цього залежить лише зміст корпоративних відносин.

На наш погляд, корпоративні права виникають у засновника (учасника) щодо будьяких юридичних осіб незалежно від того, чи формується статутний капітал. Тому легальне визначення поняття корпоративних прав доцільно було б змінити.

Корпоративні права мають відносний характер, тобто виникають лише щодо конкретної юридичної особи. Вони є комплексними (множинними) за змістом і включають такі групи прав:

1) організаційні - право брати участь в управлінні, право голосу, право на отримання інформації про діяльність юридичної особи (ці права походять від права участі);

2) майнові - право на отримання частини прибутку від діяльності юридичної особи, право на отримання частини активів у разі її ліквідації (ці права походять від права на частку в статутному капіталі);

Поняття корпоративних прав нерозривно пов’язане з поняттям корпоративних обо в’язків. Коло обов’язків (так само, як обсяг прав) визначається організаційно-правовою формою юридичної особи.

Учасники юридичних осіб (насамперед господарських товариств) мають такі майнові обов’язки:

  • зробити внесок до статутного капіталу в розмірі і порядку, передбачених установчими документами. У непідприємницьких організаціях цей обов’язок дістає вияв у сплаті вступних та членських внесків;
  • робити додаткові внески; 
  • нести додаткову відповідальність за зобов’язаннями юридичної особи, якщо це передбачено законом.

Має учасник і організаційні обов’язки:

  • виконувати рішення вищих органів управління;
  • не перешкоджати своїми діями досягненню цілей товариства; 
  • сприяти товариству в реалізації його мети;
  • не розголошувати комерційну таємницю і конфіденційну інформацію.

Названі елементи майнового і організаційного характеру лише в сукупності становлять корпоративні права. Конкретний зміст корпоративного права, співвідношення у ньому майнових та організаційних елементів визначаються організаційно-правовою формою юридичної особи. Так, відповідно до ст. 81 Закону «Про господарські товариства» вкладники командитного товариства не мають права брати участь в управлінні його справами. Існує обмеження на право брати участь в управлінні акціонерним товариством для власників привілейованих акцій. У цих випадках корпоративне право не містить організаційних елементів.

Щодо комерційних юридичних осіб законодавство України не передбачає випадків обмеження майнових елементів корпоративних прав. Більше того, між організаційними і майновими елементами є певна взаємозалежність - у випадку обмеження організаційних прав особа має певні переваги у реалізації майнових прав. Так, вкладник командитного товариства несе обмежену відповідальність і має першочергове право перед іншими учасниками, які несуть повну відповідальність, на повернення свого внеску; акціонер, який володіє привілейованими акціями, має право отримувати дивіденди у фіксованому розмірі незалежно від результатів діяльності акціонерного товариства. Тобто зменшення обсягу організаційних прав компенсується розширенням майнових прав.

Отже, можна виділити два види корпоративних прав:

  • повні - включають і організаційні, і майнові права;
  • неповні (обмежені) - або організаційні, або майнові права.

Таким чином, корпоративні права - це сукупність правових можливостей учасника певної юридичної особи, зміст яких визначається її організаційно-правовою формою.

Поняття корпоративних відносин

Тепер повернемося до поняття корпоративних відносин, наведеного у ст. 167 ГК. Нагадаємо, що це відносини, які виникають, змінюються та припиняються стосовно корпоративних прав. Які ж саме це відносини?

Наведена вище правова норма сформульована так, що предметом зазначених відносин слід вважати не корпоративні права самі по собі, а відносини щодо виникнення, зміни та припинення останніх.
Виникнення корпоративних прав відбувається внаслідок створення товариства, прийняття до товариства учасника, придбання частки в статутному капіталі.

Зміна корпоративних прав має місце внаслідок збільшення або зменшення розміру або номінальної вартості частки в статутному капіталі, реорганізації товариства.

Припинення корпоративних прав відбувається у зв’язку з виходом із товариства, відчуженням частки в статутному капіталі, у разі ліквідації юридичної особи, смерті учасника - фізичної особи.
Видається, що коло корпоративних відносин не вичерпується лише передбаченими у ст. 167 ГК. Не наводячи тут, за браком місця, висловлені різними вченими думки щодо сутності цих відносин, відзначимо головне. Корпоративні відносини початково виникають внаслідок створення юридичної особи і мають на меті забезпечити управління її діяльністю в цивільному обороті у відповідності до інтересів засновників. Без юридичної особи цих відносин не виникає. У свою чергу, інтереси окремих засновників можуть бути різними і змінюватися з плином часу. Інтереси юридичної особи (яка представляє «загальний» інтерес) та інтереси окремих її учасників можуть не збігатися. Тому потрібний правовий механізм, який забезпечував би, з одного боку, діяльність організації як цілого в умовах нетотожності інтересів учасників, а з другого - захист індивідуальних прав та інтересів засновників (учасників). Звідси можна дійти висновку, що мета корпоративних відносин - забезпечення прав засновників (учасників), які виникають внаслідок їх участі у юридичній особі.

Слід погодитися з В. С. Кононовим у тому, що сутність розглядуваних правовідносин полягає у встановленні особливого зв’язку між учасниками та юридичною особою, який забезпечує вироблення єдиної волі та єдиного інтересу як результату узгодження інтересів учасників та юридичної особи з урахуванням забезпечення стабільності обороту. Тому корпоративні відносини - це всі відносини з приводу участі у юридичній особі. До складу цих відносин входять, зокрема, відносини щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав, як це зазначено у ст. 167 ГК, а також відносини щодо здійснення (реалізації) цих прав.

Види корпоративних спорів

Зміст ст. 12 ГПК дозволяє виділити дві групи корпоративних спорів, підвідомчих господарському суду:
1) спори між господарським товариством та його учасником, у тому числі колишнім (який вибув). Треба звернути увагу на те, що господарські товариства - це не всі юридичні особи, а лише їх окрема група. До господарських, зокрема, належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства. Останніх три види не користуються популярністю, тому левова частка «корпоративних справ» стосується акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.

Встановлення підвідомчості корпоративних спорів господарським судам лише за участю господарських товариств видається недоцільним, оскільки такі ж самі спори можуть виникати за участю виробничих кооперативів, приватних підприємств, об’єднань підприємств та інших господарюючих суб’єктів. За ГПК підвідомчість спорів за участю інших юридичних осіб, ніж господарські товариства, залежить від складу сторін: якщо позивач не є підприємцем, спір належить до юрисдикції загальних судів. На наше переконання, доцільно було б для всіх корпоративних спорів встановити єдину підвідомчість. До внесення відповідних змін до ст. 12 ГПК господарські суди повинні відмовляти у прийнятті позовної заяві на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК.

2) спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності останніх, крім трудових спорів.

Зазначені спори не виникають з корпоративних правовідносин, оскільки їх учасниками є не господарські товариства, а їх учасники, а тому вони не є корпоративними в чистому вигляді. Розмежування вказаних спорів випливає і з тексту норми ст. 12 ГПК: законодавець розділяє ці справи словами «а також». Однак вони опосередковано пов’язані з корпоративними відносинами, тому теж віднесені до підвідомчості господарських судів.

Спори, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, охоплюють практично всі відносини, які можуть існувати між учасниками з приводу їх участі в товаристві.

Розмежування корпоративних та трудових спорів

Законодавець окремо відзначає, що до підвідомчості господарських судів не належать трудові спори. Навіть у разі коли суб’єктами спірних правовідносин є учасники товариства. Таким чином, якщо спір виник із трудових відносин (прийняття на роботу, звільнення, оплата праці, матеріальна відповідальність, компенсаційні виплати), він належить до компетенції загальних судів.

На перший погляд, розмежування трудових та корпоративних спорів не викликає труднощів. Однак ситуація ускладнюється, коли йдеться про припинення відносин з членами органів управління юридичних осіб. У такому разі питання про галузеву належність цих відносин має не лише теоретичний інтерес, а й неабияке практичне значення. Адже від її визначення залежить, яке законодавство застосовувати до спірних правовідносин: трудове (якщо виходити з того, що спір трудовий) чи цивільне (якщо спір корпоративний).

Перше, на що слід звернути увагу, - це суб’єктний склад учасників спору. Якщо хоча б один із них не є учасником товариства, спір господарським судам не підвідомчий. Зокрема, якщо йдеться про звільнення чи призначення на посаду особи, яка не є учасником товариства. У даному аспекті особливої уваги потребує аналіз співвідношення ч. 3 ст. 99 ЦК, за якою члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків, та трудового законодавства, яке передбачає вичерпні підстави припинення трудових відносин.

Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами.

Зазначену норму слід тлумачити розширено і застосовувати її до праці членів (учасників) інших видів юридичних осіб. Такий підхід відповідатиме принципу рівності всіх організаційно-правових форм підприємництва.

У зв’язку з цим, на підставі ст. 3 КЗпП, особливості правового регулювання праці членів виконавчих органів товариства та його керівника визначаються законодавством (до якого належить, зокрема, Закон України «Про господарські товариства» та ЦК) і статутом товариства.

Слід мати на увазі, що керівник товариства, є водночас і працівником, і виконавчим органом товариства, його посадовою особою. Тому особливості його праці, прийняття та звільнення з посади визначаються спеціальним законодавством - ЦК та Законом «Про господарські товариства». Законодавство про працю застосовується до цих відносин лише в тій частині, в якій воно не суперечить вказаним нормативно-правовим актам.

Правовою основою виникнення повноважень члена органу управління є факт його обрання або призначення у встановленому порядку. З цього часу між ним і товариством виникають правовідносини щодо управління товариством. Переобрання, відкликання членів виконавчих органів є наслідком реалізації учасниками товариства своїх корпоративних прав на участь в управлінні, тому зазначені правовідносини, на нашу думку, є корпоративними, а не трудовими, а тому спори, що виникають у зв’язку з останніми, підвідомчі господарським судам.

Щодо перехідних (прикінцевих) положень

Законом про визначення підсудності передбачено, що після набрання ним чинності заяви і скарги у справах, передбачених абз. 1 п. 1 та п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому ГПК.

Закон про визначення підсудності був опублікований в газеті «Урядовий кур’єр» 29 грудня 2006 р., а отже, з цієї дати набрав чинності. Усі цивільні справи, в яких не було винесено ухвали про відкриття провадження, стали підвідомчими господарським судам. Тобто суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК закриває провадження у такій справі, оскільки вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У Законі про визначення підсудності зазначено, що судові рішення у «корпоративних» справах, які ухвалені судами до набрання ним чинності (до 29 грудня 2006 р.) і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені до апеляційного господарського суду за місцезнаходженням господарського товариства в порядку, встановленому ГПК, і в строки, визначені процесуальним законом, за правилами якого була розглянута справа чи постановлено рішення суду першої інстанції.

Неоскаржені судові рішення у «корпоративних» справах, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності вказаним Законом, набирають законної сили в порядку і в строки, встановлені ГПК.

Акцентуємо на п’яти важливих, на нашу думку, моментах:

1) апеляційною інстанцією для оскарження рішень загальних місцевих судів є відповідні апеляційні господарські суди;

2) апеляційний суд визначається місцем знаходження господарського товариства, а не місцем знаходження місцевого суду, який розглянув спір. Тому не завжди апеляційна скарга, наприклад, на рішення Сихівського районного суду м. Львова має подаватися до Львівського апеляційного господарського суду;

3) порядок та строки набрання чинності рішеннями суду першої інстанції (загальними судами) визначаються ГПК;

4) порядок (процедура) апеляційного оскарження визначається статтями 91-106 ГПК;

5) строки оскарження визначаються процесуальним законодавством, за правилами якого була розглянута справа чи постановлено рішення суду першої інстанції, тобто за правилами цивільного процесуального законодавства.

У разі пропуску строку апеляційного оскарження рішення господарські суди повинні керуватися правилами господарського судочинства, оскільки спеціальних норм про те, які правила слід застосовувати в цьому випадку, Закон про встановлення підсудності не містить.

Касаційні скарги (подання) на судові рішення у «корпоративних» справах, підлягають розгляду за правилами ГПК. Тому й строки для подання касаційної скарги (подання) визначаються останнім.
Касаційні скарги (подання) на рішення судів у «корпоративних» справах, подані до набрання чинності Законом про встановлення підсудності, по яких провадження не порушено (не відкрито) Верховним Судом України (далі - ВСУ) чи Вищим адміністративним судом України, передаються для розгляду Вищому господарському суду України (далі - ВГСУ). Строк передачі цих справ не встановлений.

Якщо касаційне провадження вже порушено, то «корпоративні» справи ВГСУ не передаються і розглядаються ВСУ. Слід мати на увазі, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ» від 22 лютого 2007 р. цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті ВСУ до 1 січня 2007 р., в тому числі ті, за якими ВСУ витребувано справи, передаються для розгляду і вирішення відповідно до гл. 2 розд. V ЦПК України до колегії суддів відповідних апеляційних судів, склад яких формується президіями цих судів.

Цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, подані до ВСУ після 1 січня 2007 р., а також касаційні скарги, подані до ВСУ до 1 січня 2007 р., за якими проведено попередній розгляд відповідно до ст. 332 ЦПК, розглядаються та вирішуються Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України відповідно до гл. 2 розд. V ЦПК.

Щодо підвідомчості корпоративних спорів третейським судам

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Оскільки корпоративні спори спеціально не передбачені, слід дійти висновку, що вони, за загальним правилом, можуть бути передані на вирішення третейського суду. Третейський запис (угода про передачу спору на вирішення третейському суду) може бути частиною установчих документів.

Підсумки 

  1. Корпоративні права складаються з двох самостійних прав: 
    1) права на частку в статутному капіталі товариства (майнове право);
    2) права участі в товаристві (особисте право).
  2. Корпоративні права мають відносний характер, є комплексними (множинними) за змістом і включають організаційні та майнові права та обов’язки.
  3. Зміст корпоративних прав визначається організаційно-правовою формою юридичної особи. За їх змістом можна виділити повні та неповні корпоративні права.
  4. Корпоративні права - це сукупність правових можливостей учасника певної юридичної особи, зміст яких визначається її організаційно-правовою формою.
  5. Корпоративні відносини - це всі відносини з приводу участі у юридичній особі. До їх складу входять, зокрема, відносини щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав, як це зазначено у ст. 167 ГК, а також відносини щодо здійснення (реалізації) цих прав.
  6. Є дві групи корпоративних спорів, підвідомчі господарському суду:
    1) спори між господарським товариством та його учасником, у тому числі колишнім (який вибув);
    2) спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
  7. Підвідомчість спорів за участю інших юридичних осіб, ніж господарські товариства, залежить від складу сторін: якщо позивач не є підприємцем, спір належить до юрисдикції загальних судів. Доцільно було б для всіх корпоративних спорів встановити єдину підвідомчість.
  8. Особливості правового регулювання праці членів виконавчих органів товариства та його керівника визначаються законодавством (до якого належить, зокрема, Закон «Про господарські товариства» та ЦК) і статутом товариства. Спори, що виникають у зв’язку з переобранням, відкликанням членів виконавчих органів товариства, є корпоративними і підвідомчі господарським судам.

Аналітична юриспруденція