Українська Констиція вимагає захисту

Українська Конституція має давню історію. У 1670 році була ухвалена Конституція Пилипа Орлика, яка на 80 років випередила Конституцію США. Ця Конституція закріплювала принцип розподілу влади, створювала окремий судовий трибунал та гарантії приватної власності.





Богдан А. Футей,
суддя Федерального суду претензій США




З прийняттям сучасної Конституції Україна зробила ще один крок на шляху приєднання до демократичних країн. Однак процес прийняття Конституції жодним чином не відображав злагоду у суспільстві. Ця Конституція є продуктом компромісу. Так, схвалення привернуло увагу до сподівань українського народу щодо його національних інтересів, державотворення, прав, що придушувалися Радянським Союзом. Конституція була позитивно оцінена міжнародними експертами, включаючи Венеціанську комісію, особливо в частині прав людини. Тут потрібно зазначити наступне. Як відомо, теорія права розмежовує позитивні та негативні права. Чинна Конституція містить у собі і ті? й інші. Негативні права захищаються від урядового втручання і вони надають людям цілу низку особистих прав та свобод - слова, преси, релігії, зібрання, подорожування тощо. Ці права забезпечуються верховенством права і їх можна запровадити в життя за допомогою рішення суду, що визначить, чи є дії держави законними або незаконними. Реалізація ж позитивних прав вимагає від держави вчиняти певні дії на користь особи. Ці права включають право на працю, на житло, на достатній життєвий рівень. Проте їх дуже складно реалізовувати без подальшого правового забезпечення, тобто без прийняття законів. Тут виявилося кілька недоліків системи забезпечення прав. По-перше, такі права мають міститись у Преамбулі. Спроби ухвалити відповідні закони для реалізації позитивних прав не були надто успішними. Часто закони, що передбачають реалізацію позитивних прав суперечать негативним правам, що гарантуються Конституцією. Інший недолік цього розділу полягає в тому, що розкриття цих прав, передбачено в законах, які ще не ухвалені. Одним із таких прикладів є право на суд присяжних. Воно гарантується Конституцією. Проте в процесуальних кодексах не було закріплено положень про суд присяжних.

Цілком очевидно, що навіть після чотирнадцяти років Конституція України потребує кращого виконання та певного вдосконалення. Так, наприклад, щодо свободи слова та преси. За часів попередньої президентської влади ЗМІ відкрито коментували спосіб життя сина Президента Ющенка, членів Секретаріату та Кабінету Міністрів. Багато висвітлювалось подій, про які не робилось репортажів під час правління попередньої Адміністрацій. Проте нещодавні події, такі як візит співробітника СБУ до ректора Католицького університету у Львові, обмеження транслювання 5 Каналу та ТVІ (через скасування деяких частот) разом із спробами Верховної Ради обмежити право на мітинги та мирні зібрання, інші факти вказують на те, що відбувається серйозний наступ на реалізацію цих прав.

Окремо слід зупинитися на діяльності Конституційного Суду України (далі – КСУ). Закон «Про Конституцій Суд України» був прийнятий 16 жовтня 1996 року і з цього моменту КСУ прийняв важливі рішення, як позитивні, так, вважаю, і негативні. Прикладом позитивних рішень є:
- Рішення у справі жителів Жовті Води (1998 року) щодо того, що громадяни мають право доступу до суду для захисту їх прав.
- Рішення у справі Устименко (1997 року) щодо того, що стаття 32 Конституції гарантує право на отримання інформації, що стосується безпосередньо особи.
- Рішення у справі щодо сумісництва мандатів депутатів Верховної Ради України (1997 року) щодо того, що депутати, яких обрано на виборах після 8 червеня 1995 року, не можуть обіймати одночасно дві державні посади.
- Рішення у справі щодо Закону України «Про вибори народних депутатів України» (1998 року), у якому КСУ постановив, що трихвідсотковий бар'єр на виборах до Верховної Ради є волею законодавця та має вирішуватись Верховною Радою, оскільки Суд не розглядає політичних питань. Слід назвати і негативні рішення, це, зокрема:
- Рішення у справі про внесення змін до статей 76, 78, 81 та інших Конституції України (2003), що дозволяло вибори Президента парламентом.
- Рішення у справі щодо строків перебування на посту Президента України (2003), що дозволяло Президенту балотуватись на третій термін.
- Рішення у справі стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України (8 квітня 2010 року), знов поставило на порядок денний питання судової реформи в країні. Немає потреби детально обговорювати рішення Суду, оскільки, на мою думку, Конституційний Суд уповноважений приймати відповідні рішення, що підтримуються більшістю членів Суду. Тим не менш, зазначене рішення, без урахування Конституції та законодавства, має свої наслідки та підриває принципи верховенства права та розподілу владних повноважень. Конституція України прямо вказує, що більшість у Верховній Раді може бути сформована фракціями, а не окремо керованими депутатами. Незважаючи на це, існуюча коаліція нової влади була утворена в результаті входження в неї окремих депутатів, які вийшли зі своїх фракцій. Слід зазначити, що це рішення Суду повною мірою змінює та переглядає попереднє рішення Суду від 17 вересня 2008 року, яке прийняте всього півтора роки тому і стосується одного і того ж предмета правового регулювання. При цьому з правової точки зору нічого не змінилося у відповідній сфері правового регулювання, за винятком зміни влади.

Передісторія деяких рішень КСУ пов’язана, на мою думку, з тим, що відбулася криза цього конституційного органу, який приблизно 10 місяців (жовтень 2005 - серпень 2006) не працював за відсутності кворуму в Конституційному Суді через те, що парламент відмовлявся приводити до складення присяги новопризначених суддів та уникав призначення суддів за його квотою. Це було політично вмотивованим рішенням, що, на мою думку, є службовим злочином (malfeasance) або щонайменше невиконанням своїх службових обов'язків (nonfeasance). Адже відповідно до норми Закону «Про Конституційний Суд України» кожний кандидат на посаду судді, незалежно від того, яким органом він призначався, повинен скласти присягу перед парламентом. Конституція України, разом з тим, містить положення щодо складення присяги Президентом та народними депутатами в парламенті та не містить вимоги щодо присяги суддів КСУ. На мою думку, ця вимога щодо складення присяги є, ймовірно, неконституційною через те, що ставить життєдіяльність КСУ у залежність від Верховної Ради - чітке порушення принципу розподілу влади (стаття 6).

Щодо політичної реформи. Можна навіть стверджувати про неконституційність політичної реформи. По-перше, у рішенні КСУ від 5 жовтня 2005 року, яке було прийнято саме перед тим, як закінчувався дев'ятирічний термін повноважень багатьох його суддів, більшість від складу суду постановила, що будь-які зміни до політичної системи України мають впроваджуватись та затверджуватись всеукраїнським референдумом. По-друге, політична реформа є зміною політичної системи, оскільки завдяки їй Україна перетворюється з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а отже, ця зміна відбувалася не у встановленому Конституцією порядку. Українська Конституція дозволяє парламенту вносити зміни до Конституції, до її певних розділів, але політична реформа виходить за межі повноважень парламенту, передбачених Конституцією.

Подальші події у розвитку конституційного процесу також викликають запитання. Так, новий Закон України від 4 серпня 2006 року, що забороняє КСУ розглядати питання поправок, внесених під час політичної реформи, є спробою відсторонити КСУ від розгляду питання конституційності політичної реформи. Рішення Президента В. Ющенка підписати цей Закон є незрозумілим, його важко пояснити. Бо й сам Закон є неконституційним. Ним порушується низка конституційних положень.

Окремо про судову реформу. Нова її концепція була розглянута 22 березня 2006 року Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Мета реформи: посилити судову незалежність та верховенство права згідно з Конституцією України та стандартами європейського та світового суспільства. Концепція стала сміливою спробою посилити деякі аспекти судових проваджень та гарантувати громадянам право вільного доступу до судів. Але в цілому, як здається, вона не змогла вирішити проблему ретельного реформування судової гілки влади.

Наразі Президент В. Янукович продовжує реформу судової системи. На сьогодні Закон України "Про судоустрій і статус суддів" набув чинності. Критикували його вже достатньо, тому, можливо, немає потреби розглядати його окремо.

Немає жодного сумніву в тому, що судова система потребує реформування. Необхідно посилити систему стримувань та противаг, а не контроль над судового системою з боку виконавчої влади. Державна судова адміністрація України має входити до судової гілки влади та бути незалежною від інших гілок, зокрема виконавчої. Запровадження достатньої заробітної плати суддям і забезпечення належного фінансування судів, швидке опублікування судових рішень та доступність до них, прозорість під час прийняття рішень, виконання судових рішень - все це є способи подолання корупції серед суддів. Однак можливість доступу громадян до суддів не має означати або дозволяти ех рагtе (приватного, тет-а-тет – ред. ЮВУ) спілкування, тільки одній стороні в процесі, за закритими дверима. Ця практика має буди повністю ліквідована. Судова незалежність не означає, що судді можуть робити все, що їм заманеться. Вони мають діяти відповідно до Конституції та законів держави. Судова незалежність залежить насамперед від сумління та відповідальності самих суддів.

Конституційним викликом за нової влади стане Харківські угоди від 21 квітня 2010 року між Україною та Російською Федерацією щодо перебування Російського флоту на території Севастополя ще двадцять п'ять років. Вони порушують ст. 17 Конституції України, що забороняє розміщення будь-яких іноземних військових баз на території України.

Верховенство права є наріжним камінням для впровадження демократії в усьому світі. Згідно з цим принципом закон має найвищу силу. Кожна особа, приватна чи юридична або державний службовець мають однаково підкорятись закону незалежно від їхнього статусу. По-друге, закон має базуватись на концепції справедливості, що вимагає вирішення спорів. Адже не тільки зміст самого закону має однакове застосування до всіх, але й процедури, згідно з якими цей закон виконується, також мають бути однаковими. Політична система, що основана на розподілі повноважень з належною системою стримувань та противаг, є життєво важливою для збереження демократії. Метою судової влади та й уряду має бути забезпечення стабільності через постійне застосування законів та дотримання Конституції. Концепція розподілу влади є найефективнішою концепцію для досягнення цієї мети, оскільки вона встановлює систему балансу, згідно з якою різні гілки влади наглядають одна за одною та контролюють одна одну.

Україна проголосила незалежність від Радянського Союзу 24 серпня 1991 року. З того часу вона постійно використовувала вибори та компроміс для розбудови держави замість конфлікту. Помаранчева революція у листопаді 2004 року продемонструвала, як українці мирно вимагали, щоб їх голоси були пораховані, і досягли цього. Як показав успіх Помаранчевої революції, народ України пройшов серйозне випробування на демократію. Час покаже, чи лідери країни зможуть продовжити цей шлях.

Аналітична юриспруденція